Педагогіка творчості: арт-терапія

Мета: розкрити історичні джерела розвитку арт-терапії та визначити основні закономірності використання арт-терапевтичних технік у виховному процесі сучасної школи з метою більш глибокого пізнання внутрішнього світу дитини, її емоційного та психічного стану, шкільної та соціальної адаптації, а також налагодження ефективної комунікативної взаємодії з учнем (учнями) у ході спільної художньо-творчої діяльності.

План:

Феномен та історичні джерела розвитку арт-терапії.
Теоретичні закономірності використання арт-терапевтичних технік.
Використання проективних графічних тестів.
Психологія кольору в арт-терапії.
Використання методу спрямованої візуалізації з метою дослідження особистості школяра.
Метод перетворення, або долаємо свій страх.
Виховний потенціал групових арт-терапевтичних технік.

Одним із стратегічних завдань реформування освіти в Україні, згідно з Державною національною програмою «Освіта», є формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного, психічного і морального здоров‘я. Розв‘язання цього завдання передбачає обов‘язкове психолого-педагогічне обґрунтування змісту і методів навчально-виховного процесу, а також вимагає від вчителів переосмислення свого ставлення до дитини, її потреб прагнень та бажань. Однак іноді нам не вистачає знань про ці особистості на які ми б хотіли орієнтувати свою педагогічну діяльність, адже кожна з них – надзвичайно своєрідна і неповторна, і не так легко прочинити дверцята в потаємний світ дитячої душі.

Та є шлях, який може допомогти досвідченому, мудрому вчителю пізнати та зрозуміти внутрішній світ дитини – це доволі незвичне для шкільних аудиторій поєднання творчості, мистецтва та елементів психотерапії, адже творчість, як зазначав видатний український психолог В.Романець, – це «засіб самопізнання і засіб саморозвитку, це дивовижне дзеркало, в якому відображаються найтонші намагання й очікування людини, найпотаємніші її дімки, вся велич її духу, її неповторного «Я».

З іншого боку, мистецтво як специфічно-художня форма відображення світу неодноразово виступало як засіб гармонізації душевного стану людини, але сьогодні йдеться про мистецтво як засіб пізнання внутрішнього світу дитини. На думку провідних психологів, опанування вчителем деяких посильних психотерапевтичних прийомів та форм роботи дозволить цілеспрямовано, свідомо та систематично піклуватися про психічний стан учнів. Результати педагогічних пошуків та аналіз останніх психолого-педагогічних публікацій свідчать, що саме використання мистецтва може стати тим психотерапевтичним фактором, який є цілком доступним для педагога. Синкретичне поєднання елементів арт-терапії, казкотерапії, танцювально-рухової та музичної терапії ефективно впливатиме на психічний стан дитини та матиме не стільки лікувальний, скільки психогігієнічний (профілактичний) і корекційний характер.

Протягом тривалого часу було апробовано значну кількість арт-терапевтичних технік у роботі з дітьми різного шкільного віку та студентською молоддю, і отримані результати неодноразово підтверджували доцільність, ефективність та актуальність їх застосування. Тому метою даної лекції є познайомити вихователів, класоводів, соціальних педагогів та практичних психологів – не лише із феноменом  та історичними джерелами розвитку арт-терапії, а й визначити роль та основні закономірності використання арт-терапевтичних технік у виховному процесі сучасної школи, оскільки це допоможе налагодити ефективну комунікативну взаємодію з учнем у ході спільної художньо-творчої діяльності, більш глибоко пізнати внутрішній світ кожної дитини, відчути її неповторність, діагностувати емоційний та психічний стан школяра, рівень шкільної та соціальної дезадаптації та побудувати навчально-виховний процес на основі особистісно-орієнтованого підходу та провідних принципів гуманізації та демократизації.

Феномен та історичні джерела розвитку арт-терапії.

Перші паростки арт-терапії – лікування душі людської засобами мистецтва (образотворчого, музичного, хореографічного чи сценічного) – можна знайти ще з часів існування первісної людини. На думку багатьох дослідників, вже наскальні малюнки первісних людей відображали не лише розвиток культури та суспільного ладу свого часу, а й прагнення визначитись зі змістом людського існування та своїм місцем у цьому безмежному, такому прекрасному та водночас безжалісному світі.

Своєрідну роль відігравав у житті первісної людини рух: можливо, люди почали танцювати і використовувати рух як засіб комунікації ще задовго до виникнення мови, адже незважаючи на давно набуте вміння розмовляти, ми й досі розпізнаємо справжні, приховані почуття та емоції оточуючих нас людей саме за допомогою міміки і жестів.

Виникнення та наступний розвиток хореографічного та театрального мистецтва, ймовірно, пов‘язаний із становленням перших релігійних уявлень первісних людей, оскільки звернення до рухів та богів супроводжувалося цілими ритуальними дійствами, в яких надзвичайно оригінально переплелися всі види мистецтва, – починаючи  із розпису тіла, ритуального посуду та священних печер. Нашим предкам була притаманна віра, що через вплив на частину предмета (кіготь, зуб тварини) чи його зображення вони впливають і на ціле, тож, зображаючи та наслідуючи тварин, імітуючи успішне полювання чи сутичку із ворогом, прадавні воїни-мисливці сповнювалися впевненістю та вірою в обов‘язкову перемогу, не залишаючи місця для страху.

Використання музики первісною людиною теж мало характер переважно магічного впливу на сили природи. Звуки, що видавав маг, чаклун чи шаман, ударяючи ціпком по каменю або колоді у певному ритмічному темпі, який поступово пришвидшувався чи уповільнювався, викликали реакції не лише психічного, а й соматичного характеру. Ефективність впливу ритмічних звуків підсилювалася магічним співом, «грою» на первісних ударних музичних інструментах (барабанах, брязкальцях). В результаті виникла стійка віра в те, що спів та інструментальна музика є не лише засобом впливу на демонів і богів, а й ефективним способом лікування хвороб та загоєння  ран.

Свідчення застосування музики із терапевтичною метою можна знайти, як стверджують психологи, у давньоєгипетських папірусах, давньогрецьких трактатах та, навіть, у текстах Біблії. У Давньому Єгипті, наприклад, за допомогою музики зціляли душевнохворих, катаючи їх у човнах по Нілу й заспокоюючи при цьому грою на музичних інструментах. Давні китайці вважали, що музика рятує від усіх недуг, навіть непідвладних лікарям, а в одному із племен Східної Африки існував звичай, щоб лікар приходив до хворого з маленьким дзвіночком у руці, в який він весь час мелодійно дзвонив.

Особливо великого значення надавали мистецтву у житті як кожної людини окремо, так і суспільства в цілому мудреці та філософи античності. Піфагор, наприклад, розробив цілу науку про евритмію. Це слово означало здатність людини знаходити правильний ритм в усіх життєвих проявах, тобто не лише у співі, танці чи грі на музичному інструменті, а й у думках, вчинках та розмові. Саме через знаходження правильного ритму антична людина, на думку Піфагора, могла увійти у ритм життя свого міста, а потім і у ритм світового цілого – Космосу. Окрім того, Піфагор вважав, ніби кожна планета під час свого обертання навколо Землі утворює тон певної висоти. Висота цього звуку змінюється в залежності від швидкості руху планети. Таким чином, зливаючись, небесні звуки формують «гармонію сфер», що теж відповідно впливає на самопочуття людини.

За свідченнями учнів, Піфагором були встановлені мелодії та ритми, за допомогою яких можна було відповідно впливати на душі молодих людей. Ці мелодії були спрямовані проти некерованої пристрасті та смутку, проти дратування, гніву чи інших психічних розладів. Одним із відомих подвигів Піфагора є угальмування грецького юнака, який вирішив підпалити дім своєї невірної коханої. Філософ наказав флейтисту, який випадково знаходився поруч, зіграти мелодію в певному ладі, чим і приборкав гнів нещасного.

На думку іншого грецького філософа Платона, могутність та сила держави значною мірою залежать від того, яка музика лунає в ній. Для держави, вважав Платон, немає гіршого способу руйнування моралі, ніж відхід від скромної та сором‘язливої музики. Саме через розпусні ритми проникає в людські душі та серця розпуста. Бо музика здатна формувати душі відповідно до характеру свого звучання.

Вплив мистецтва на внутрішній світ людини вивчав і Аристотель. Саме ним була розроблена теорія катарсису, відповідно до якої в душі глядача та слухача древньогрецької трагедії відбувалося звільнення від афектів за рахунок переключення із власних (егоїстичних) проблем на проблеми інших людей або й цілого суспільства.

І, нарешті, не можна не згадати про свідчення безмежного впливу музики на душу людини – міф про Орфея та Еврідіку:

«…Під Орфеєвими пальцями срібні струни кіфари ніжно й ласкаво бриніли. Співав же він так, що задаровував навіть диких звірів, а дерева і скелі підступали ближче послухати той спів. Замовкали тоді галасливі птахи, вщухали буйні вітри, морські хвилі лагідно лягали на берег, і вся природа завмирала, слухаючи божественного співця…»

Традиції лікувального використання мистецтва в греків запозичили римляни, епохи змінювали одна одну, держави народжувалися і вмирали, та незмінним залишався той невидимий і водночас такий вагомий зв‘язок між людиною та мистецтвом, яке тисячоліттями вважалось для людей джерелом насолоди. Проте цілеспрямоване лікування за допомогою мистецтва – феномен відносно новий.

Вперше термін арт-терапія (art therapу дослівно означає «терапія мистецтвом») був застосований британським художником Андріаном Хілом у 1938 році під час опису своєї роботи з туберкульозними хворими (тоді група художників і психіатрів США та Великобританії якраз зацікавилась можливістю використання мистецтва з терапевтичною метою). Невдовзі, під час другої світової війни, перебуваючи у санаторії, А. Хіл від нудьги почав малювати – виявилося, що на папір можна було перенести всі ті страхи та почуття, які переповнювали його з перших днів перебування на фронті. Це спонукало інших хворих теж взятися за пензлі, і незабаром словосполучення «арт-терапія» стало вживатися стосовно будь-яких видів занять мистецтвом, що проводилися в лікарнях і центрах психічного здоров‘я.

У процесі розвитку арт-терапії увага психотерапевтів переважним чином була спрямована на символізм продуктів образотворчої діяльності, оскільки цінність використання мистецтва з психо-терапевтичною метою полягає саме в тому, що з його допомогою можна на символічному рівні безпечно вивчати найрізноманітніші почуття та давати можливість їх вияву.

Методика арт-терапії, як зазначає К.Рудестам. ґрунтується на переконанні, що внутрішнє «Я» людини  відтворюється у візуальних образах щоразу, коли вона малює чи займається ліпленням, не надто розмірковуючи над результатами своєї праці, тобто спонтанно (на відміну від ретельно організованої навчальної діяльності). Іноді надзвичайно важко підібрати словесний еквівалент тим страхам, сумнівам чи переживанням, що переповнюють нас, а особливо це важко буває зробити дітям, словарний запас яких є ще досить обмеженим. Тому саме невербальні засоби часто є єдиними можливими для вираження і просвітлення сильних переживань.

Художня творчість допомагає зрозуміти й оцінити свої почуття, спогади, образи майбутнього, знайти час для відновлення життєвих сил і спосіб спілкування із собою. Тому арт-терапія – це технології створення та використання різних творів мистецтва з метою передачі почуттів, емоцій та інших проявів психіки людини; це інструмент для дослідження і гармонізації тих сторін внутрішнього світу людини, для вираження яких слова не підходять.

Використання терапії творчістю у роботі з дітьми дає надзвичайні результати, адже процес творення (не за вимогою, не за зразком) завжди приносить радість, і це вже важливо незалежно від того, народжується ця радість у глибинах підсвідомості чи вона є результатом розуміння можливості порозважатися або навіть покепкувати.

Аналіз наукових джерел дозволив визначити наступні особливості використання арт-терапії:

Майже кожна людина (незалежно від свого віку, культурного досвіду чи соціального статусу) може брати участь в арт-терапевтичній роботі. Арт-терапія не вимагає особливих здібностей до образотворчої діяльності або спеціальних художніх навичок. Кожен, будучи дитиною, малював, ліпив, грав, тому вона практично не має обмежень у використанні. Немає підстав і для протипоказань до участі певних груп людей чи дітей в арт-терапевтичному процесі.
Арт-терапія – це засіб невербального спілкування, що робить її особливо цінною для тих, кому складно словесно описати свої переживання. Символічно мова є однією з основ образотворчого мистецтва і допомагає точніше висловити свої переживання, по-новому поглянути на життєві проблеми та знайти шлях до їх розв‘язання.
Образотворча діяльність є потужним засобом зближення людей, своєрідним «мот\стом» між терапевтом і клієнтом, вчителем і учнем. Заняття художньою творчістю активізують і збагачують комунікативні можливості особистості, сприяють орієнтації на міжособистісну взаємодію.
Арт-терапія – засіб вільного самовираження і самопізнання. Художня творчість допомагає ідентифікувати й оцінити свої почуття, спогади, образи майбутнього, знайти час для відновлення життєвих життєвих сил і спосіб спілкування з самим собою.
Арт-терапія заснована на мобілізації творчого потенціалу особистості, дає високий позитивний емоційний заряд, формує активну життєву позицію, впевненість у своїх силах.